Поезія Claire Blanche

 

Сплять дерева, вбрані в шати
З білосніжного сукна.
Візерунки, ніби грати,
Вздовж холодного вікна.
Чом мороз їх там малює
Зрозуміло лиш для тих,
Хто за ніччю ніч ночує
У постелях не своїх.
Він малює їх для того,
В кого мрія надпроста –
Відчувать на щічках Бога,
Тобто – мамині вуста,
Знати, що його голублять
Руки татові святі,
Вірити, що його люблять –
Просто! Бо він є в житті.

Діти ждали Миколая
Цілий день, до темноти.
Відмовлялися від чаю,
Бо писатимуть листи.
Хтось сказав, що у Святого
Пошта надсучасна є,
І у кожного малого
Щось писалося своє…

Хтось писав каліграфічно,
Хтось – по слову на листку,
Хтось – не вмів, і – діло звички –
Карту малював чітку:
До якого йти провулку,
Звідки фіртку відчинить,
Як знайти його в притулку,
Ліжко, на якому спить.

Хтось гадав: як волосину
В Діда вирвать з бороди,
Можна загадать машину,
І поїхати туди,
Де існує справжня мама,
Де рум’яні пироги
І мороз не ходить снами,
Хоч за вікнами сніги.

«Мама» – завжди мрія перша
(Друга – «брат», «сестра», «cім’я»).
Не бажали мільйонершу
Чи відому на ім’я –
Ні співачку, ні атлета,
Просто маму, як у всіх…
Правда, хтось просив ракету,
Щоб дістатись до святих,
Бо його матуся з ними
Вже давно на небесах…
Діти спали. Й запашними
Були ранки в їхніх снах…

А на ранок – ждали щастя,
Що Святий їх Миколай
Мав послати до причастя:
Хоч не маму, то нехай,
Може, ще когось близького…
Та нікого не було.
Щастя ллялося до Бога,
В сто потоків сліз текло…

Діти ждали подарунки
Довгий темний зимний день.
Не з цукерками пакунки
І не свято із пісень –
Ні співати, ані чути,
Ані просто говорить!
Тільки б маму пригорнути…
Хоч в цей день! Хоча б на мить!
Та хіба ж Бог винен в тому,
Що ніхто не йде до них?
Що мороз лише без втоми
Пише в вікнах їх старих
Неймовірні ті послання?
Чи Святий повинен в тім?
Хто зарадить тим зітханням?
Хто дасть відповідь усім?
Хто навчить хвалити Бога
Так, щоб мама все ж прийшла?
Щоб горнутись хоч до кого –
Тільки не до того скла?..

Хай для всіх дерева вбрані
В білосніжне полотно,
І для всіх в дитинстві – сані,
І – мальоване вікно…
Та малюнки на віконцях
Зрозумілі лиш для тих,
В кого мрія, наче сонце,
Найясніша із ясних:
Відчувать на щічках Бога,
Тобто – мамині вуста;
Зрозуміти, що й для нього
Татова рука свята;
Що його всі люблять – знати –
Просто – бо він є в житті;
Мир і злагода у хаті…
І пиріг ще – на плиті.

Емблема мого сторіччя

Розгублені діти – емблема мого сторіччя.
З них роблять усе, чого батькам не досягти:
Жадані букети – кульбабки лиш на узбіччі,
Яскраві зірки – лиш згусточки пустоти.
Вони йдуть до мене аж зовсім не вчити «високе»!
Розказують те, що мамі б лише говорить!
Ховають обличчя – сумні, боязкі, кароокі, –
І просять в їх душах шукати того, що дзвенить.
І як їм зарадиш? Як – їм – усе пояснити?
Що «зараз» – важке, й не треба хотіти скоріш
Ставати, як ти. Бо ти ж поміж ними – вчитель,
А вчитель – це спокій і віра, що стане простіш,
Й надія на те, що все, що ти робиш, – вірно,
Й що завжди є той, кому небайдужий ти.
У їхніх батьків на все – «ціна договірна» –
Чого б не просив, чого б не хотів досягти.

* * * *

І як кому болітиме - не суть:
Війна стирає всі кордони болю.
Якась епоха створює красу,
Якась - ламає гордих, душить волю...
Мовчать епохи з далечі століть -
Мовчать до нас - виразно і суворо, -
Мовчать вони... Бо їх не чує світ,
Мовчать, бо він чекає Нову Пору.
Цей світ не чує їх розспівний сміх,
Бо так боїться враз почути насміх...
Людей мільярди... Скільки серед них
Живуть на совість і не роблять наспіх?
І чим я відрізняюся від них,
Коли й моє життя безцільно так минає?
Війна свята. Для мертвих і живих.
Та біль - не пісня. Він не надихає.

* * * *
Присвячується тобі...

Ти знаєш... Ти все зрозумієш...
Нехай загадково вмирають хвилини в мовчанні...
Нам можна... Між нами вже сказано найголовніше:
Яким би смішним чи страшним не було запитання -
Розкажеш усе. А інколи навіть більше.
Все просто: ти знаєш, що я не витримую спеки,
А я - що тебе мучить холод, та ти вже як рідна.
Відкіль ти? Ти так бережеш мене від небезпеки...
З тобою тривоги й печалі проходять безслідно!
Відкіль ти взялася - така невимовно далека?
Легка, як повітря, й настільки ж мені необхідна?
Ти - щось неймовірне! Таких не загадують зорям!
Ти - мрія, яку не під силу здійснити й кометі!
Відкіль ти?! З небес?.. Бо ти не з землі, не з-за моря...
Мов з іншого виміру... Мов не з цієї планети...

* * * *
У сні...

У сні на руках моїх згасло маленьке дитя...
Кволе, самотнє, - йому не хотілось вмирати!
Хто на шість років, бездушний, дарує життя -
Просто аби відібрати?!.
Чисте, мов сльози, гаряче, мов сонця зеніт
В пору червневу, - пручалось в руках, голосило...
Як же хотілося жити йому! Навіть цвіт
З яблуні падав щосили.
Вітер зривав хуртовину з пелюсток м'яких
І небеса у скорботі над нами хилились...
Я відчайдушно здіймала долоні до них:
"Боже! Врятуй!!!"
- Не вмолила...
Личко змарніло... Біль зник... І здалося мені,
Ніби було все насправді, мов я і не спала...
Лиш не дитя помирало в химерному сні -
Частка мене помирала.
Частку себе в тому сні я навік поховала.

* * * *

Куди ти мандруєш? Якої межі знов шукаєш?
Ось сонця проміння востаннє вже пестить блакить...
Тікаєш від болю? Любові? Від себе тікаєш?
Чи, може, від серця, що непримиренно тремтить?
Давай, це не важко - заплющуй на себе вже очі,
І інші на тебе заплющать - лишень почекай.
Навіщо голубиш світанок до мороку ночі?
Це так неможливо! Мов світу побачити край!
Це безрезультатно! Мов зорі з небес діставати!..
Мов падати вниз і думати, що полетиш...
Я хочу тебе зупинити, я й рада спиняти,
Та ти не здаєшся, ти просто встаєш і біжиш,
Шукаєш межі і безцільно до неї прямуєш,
Не чуєш мене і не хочеш почути й на мить:
Найважчі кордони - це ті, що ти сам намалюєш
Для того, щоб їх ніколи не переступить.

* * * *
Імпресіоністичне

Хто перед ким завинив - більше нас не цікавить.
Мерзнуть в саду від морозу квітки хризантем.
- Бачиш? Ось рана у грудях!.. - Не треба лукавить,
Хочеш, зірву подорожник тобі під кущем?
Нас не навчили, що треба лиш бути відвертим.
Тане в вікні, стукотить, - хоч би хто його чув.
- Я тобі хочу сказати щось... - Може потерпим
Хоч до наступного дня? - Все, мовчу...
Хто кому ворог, хто - друг, - завтра буде байдуже.
Спека тече, і у затінку вже гаряче.
- Любиш мене? Ну а я тебе, знаєш, не дуже...
Боляче? - Ні. То пісок у очах так пече.
Падає листя - і падаєш знов в нього навзнач.
Ще раз вернулись туди, де колись почали.
Дивишся в очі - нічого при цьому не бачиш,
А обертаєшся - чуєш, як їй болить.

* * * *
Отправлять конверты с посыльными
Было легче, чем говорить...
Чувства были такими сильными,
Что, казалось, нельзя их забыть,
Ни расстаться, ни разлюбить.
Мотылек вдруг коснулся крыльями
Нам невидимого огня.
В тебе вдруг что-то переменилось.
Жизнь на две твоя разделилась:
"До меня" и "после меня".

* * * *
Спочиватиме смерть на лавандових, зблідлих повіках,
Закарбується тиша на ніжних дівочих устах...
Мій Орфею! Вже згасла навіки твоя Еврідіка.
Її тіло полишили муки, тривоги і страх,
Зупинилася кров і замовкло тріпотливе серце,
І на скроні відцвів полум'яно-жаркий анемон...
Мій Орфею, облиш, не буди, вже вона не проснеться,
Її сон вже невпинно пильнує нещадний Харон.
І у місячнім сяйві чола мерехтіння сріблясте...
Тінь ховає від ока укусу смертельного слід.
І, притиснувши мірт до грудей слабосилим зап'ястком,
Вона тихо пливе у човні у примарний Аїд.

В?е ?татьи рубрики "Талант - не в землю!"