Поезія Михайла Жайворона

Михайло Жайворон – родом із житомирського Полісся, історичного древлянського краю, все своє життя присвятив журналістиці. Працював у ємільчинській районній газеті, на обласному радіо і телебаченні, упродовж десяти років редагував обласний тижневик “Житомир”, затим всеукраїнську газету “Бессарабія ділова”, займався видавничою справою, очолював прес-службу Міністерства палива та енергетики України. Співзасновник та голова правління Асоціації професійних журналістів та рекламістів Житомирщини, заслужений журналіст України, учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році.

Автор поетичної збірки «Все починається з Любові», історично-документальної повісті «Одне із семи чудес» та збірника «Енергетична Мекка України», книги нарисів «Пора вибору», навчального посібника для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів «Влада слова», бізнес-посібників «Формула успіху» та «По вірі буде вам». Вийшла друком перша книга роману-трилогії “Бумеранг гріха”. Готується до друку нова збірка поезій “Via Dolorosa”.

* * * *  

 

Слово було на початку – і більше нічого.
Все почалося із нього при свічах зірок...
Фіговим листям прикрились і кинули Бога –
Стало затісно в Едемі до пекла за крок.

Вставили слово своє – ну, їй-бо, недоречне!
Жити по Фрейду схотілось – і Ніцше скрививсь.
Вивчили мову людську із любові і зречень,
Хоч повставала у венах загравами вись.

Словом топтали, підносили з грязі у князі,
Мудрий Езоп виглядав з потаємних рядків.
Скрізь розпинали слова на пергаментах часу
І забивали у душі іржаві гвіздки.

Ним воскрешали із мертвих, шептали молитви,
Іменем вищим судили без праведних слів.
З крапель і річищ словесних, у землю пролитих,
Руслами лишиться тільки божественний слід.

* * * *

Шість днів і шість ночей тривала драма,
Творився світ і поставав з пітьми.
Всі шість чуттів, даровані Адаму,
На цій землі робили нас людьми.

Спалахували зорі перед зором,
Громи будили вічні береги.
У плині часу і фантасмагорій
Ми грішні душі завжди берегли.

Крізь нас лилися запахи і звуки,
Серця щораз торкалися сердець.
І порівно було – любові й муки,
І вибір – на розп`ятті перехресть.

Старіє світ, іржавіють нейрони,
Сніг замітає кольорові сни.
В душі лише на мить змовкають дзвони,
Щоб перевести подих.
До весни.

* * * *

До раю шлях давно заріс травою,
І мало хто вже сіє там і жне.
Не забредає і стара з косою,
Бо в інший бік викошує уже.

І нікому за те її судити.
Куди іде – не знають до пуття.
Ховають душі у тілесні скити,
Засуджені на строки до життя.

Едем земний під небом балансує,
Запалює свічки пекучих стигм.
Де навіть Бога поминають всує
В хрестах натільних з мощами святих.

Заповнюють духовну порожнечу
Непотрібом, що липне до очей,
І забувають, що настане вечір,
І гряне грім: «На вихід. Без речей!».

* * * *

Моя любов свободою живе,
Не зводить ні в`язниць собі, ні храмів,
Не заздрить і на поміч не зове,
Не терпить слів порожніх і тамтамів.

Моя любов не чваниться, що є,
Не падає доземно на коліна,
Не просить, не шукає не своє,
Живе по правді й правдою нетлінна.

Моя любов терпляча і незла,
Крізь мене пролягла святим прологом.
Вона вела й апостола Павла,
Сама ж була і ангелом, і Богом.

Моя любов – вода в мені і хліб,
Ковток живильний чистого повітря.
Сама ніколи не носила німб,
А серце німбом вознесла до світла.

Моя любов – найвища з нагород,
Спасіння від найнижчої облуди.
У глибині і висоті свобод
Усе мине – вона не перебуде.

* * * *

Усе віддати можна у ремонт, –
Авто, годинник, одежину з плюшу...
Але найбільша марнота з марнот –
Полагодити знівечену душу.

Замулена у глибині глибин,
Вже не фільтрує – каламутить воду
Та висихає геть до порожнин
Й гуде, неначе комин у негоду.

По вінця сажі в тому димарі,
Вона ускрізь – і на руках, і лицях.
У порожнечу плюнути не гріх
Й перехреститись. Бо хіба ж криниця?

Але чужа душа і справді мла –
Сліпа чи зряча, добра чи злостива.
Буває ізсередини гнила,
А ззовні, як сльоза сором`язлива.

Намарно їй кадити фіміам,
Чи намагатись каменем жбурнути.
Залишим Богу богове, а нам
Не гріх у власні душі зазирнути.

* * * *

Прийдешнє і не снилось мудрецям,
Із пантелику збилися фантасти.
І пуповину генів праотця
Рве людство, викидаючи баласти.

Історики з істерики кричать
Про істини, в які самі не вірять.
Провидці зирять у майбутній час,
А там лише до Господа пунктири.

Айтішний вік прогнозів б`є рекорд,
Нову епоху щосвітанку будить.
Виходять гуманоїди в народ,
А там, дивись, – і недалеко в люди.

Холоднокровний штучний інтелект
У душі заповзає на півслові.
Світ віртуальних діток і лелек
Не знає ані віри, ні любові.

О, скільки люду в засвіт перейшло –
Святих і грішних, праведних і ницих!
Крізь поколінь неопалиме тло
Лик проступає, мов на плащаниці.

* * * *

Немає рабства? Звідкіля ж раби,
Скарлючені колінопреклонінням,
Як знаки запитання із юрби,
Німі і безсловесні, мов каміння? 

Раби завжди готові впасти ниць
І розумом осліпнути від глянсу.
Глуха душа до голосу дзвіниць,
На інше вже не має навіть шансу. 

Гнучкі хребти і шиї в суєти,
До сьомого коліна їхні гени.
Ждуть манни дармової з висоти
Й розмінюють свободу на «зелений». 

Приречені на безстроковий піст
Шукають поміж ідолів святого.
Не випрямити спину в повен зріст,
Не ставши на коліна перед Богом.

* * * *  

Все сказано давно. Вогонь дотлів,
Лиш попіл неба жевріє ночами.
Не розумієш ти звичайних слів,
Не зрозумієш і мого мовчання.

У ньому – ані крихи німоти,
Воно кричить гучніше всіх набатів.
Зціпивши зуби, так волав святий,
За віру свою праведну розп`ятий.

Кричать мовчанням. Подумки. Без фраз
Ущипливих, колючих, їдкуватих.
Розщеплені на кванти, без образ
Вони умить знаходять адресати.

Розтанули між нами міражі,
І перестало золотом блищати.
Коли в словах уже нема душі,
Найкращий меседж – просто промовчати.

* * * *

Ще не зірвалось літо у піке,
Ще підпирають вись підкови райдуг,
З-за хмар пульсує сонце пломінке,
Хоч точка неповернення позаду.
На півшляху ще зав`язь роздоріж,
І безліч відкриттів за небокраєм.
На жаль (на щастя!), здолано рубіж,
За котрим вже повернення немає.
Згоряють вщент запалені мости,
Освітлюють попереду дорогу.
За рубіконом часовим отим
Довіритися можна лише Богу.
І сподіватись, доки стачить сил,
Дійти до цілі і не стати блазнем.
Вдихнувши неба, у розповні крил
Упасти божим вітром камікадзе.

* * * *

Розчинився день буденно просто
Грудочкою цукру в кип`ятку.
Моя воля у мені, як остов, –
Це й усе, нажите на віку.

Не купив її у сильних світу,
Не просив за неї всяких благ.
Тож іду, буває, проти вітру,
А від того й мускули в словах.

Друзів обирав безбожно вольно,
А життя зоставило кількох.
Сам кував свою, здавалось, долю,
Ковалем же був насправді Бог.

Вороги теперішні й минулі –
Дорогі, хоч їм ціна – п`ятак.
Бо без них мене давно забули б,
Вони перші скажуть, що і як.

Так й живу з учора до сьогодні.
Сонце встане – будуть і харчі.
Що посію – те зійде і вродить.
… Допиваю чай свій при свічі.

* * * *

На кам`яних скрижалях грішних душ
Писати Божі заповіді марно.
Їх розіб`ють й пустелею підуть,
Аби лишень лилась небесна манна.

Хай там який не створюють статут,
Чи кодекси моралі ґендерові,
Не віднайти від зла протиотрут,
Якщо у тих словах нема любові.

Там не Господь, а тільки божества,
Куми й кумири, ближні тої ж крові,
І блазні того ж самого єства
Без совісті, без честі, без любові.

Не убивай! Не заздри! Не кради!.. –
Словесні декорації вистави.
Яка юрма – такий і поводир,
Які діяння їх – така і слава.

* * * *

Спекотний день – ані душі ніде.
У затінку сховалася засмага.
Спинилась мить, торкнулася грудей,
Така прекрасна, запальна і спрагла!

Було замало неба, змаху крил,
Мелодія дощем в душі лилася.
Вчорашній шлях перетворивсь на пил,
За пройденим вже й курява вляглася.

Нашвидкоруч возведені мости,
І клятвені слова, неначе мури,
Були в ту мить, як постріл холостий.

Ген сонця шовкопряд вгорі зіщуривсь,
Хмарину мрева ревно став плести.
Дзвеніла тиша – передвістя бурі.

* * * *

В піcочному годиннику все просто,
Згори донизу витікає час.
На талії скляній зімкнувся простір,
Де кожен є піщинкою із нас.

У вічності були ми берегами,
Гойдались в снах широкої ріки,
Тепер, відкалібровані на грами,
Вимірюємо миті і роки.

Пісок увесь дощенту, до краплини
В минуле, в амперфект перетече.
Тоненька цівка, наче пуповина,
Обірветься, – і відпливе ковчег.

Не стане ані відстаней, ні часу,
Зітреться даль, розчинить неба синь.
Дощем проллється кожне Слово Спаса, –
Хто вірує – діждеться воскресінь.

Та сфери поміняються місцями,
Все, що було, повториться іще,
Піщинки оживуть і стануть нами,
І до пори забудем про ковчег.

* * * *

Влягались спати сутінки спроквола,
І місяць виглядав, немов пігмей.
Хрещатий цвіт блідої матіоли
Розхлюпував божественний єлей.

Не помічав ніхто її від ранку,
Непоказну, маленьку і просту.
А тут – о диво! – це ж нічна фіалка
Вертає раптом зір і глухоту.

Зазвичай так завжди воно буває:
Краси не бачим в звичній простоті,
Проходим повз – один Всевишній знає,
Що зустрічались з долею в житті.

* * * *

Спиняюсь на бігу – б`є дзвін у груди,
Пульсують вени подиху у такт.
Вслухаюся у ритми й амплітуди,
Щораз стискаю серце у кулак.

Усе довкіл бринить в мені, вібрує, –
І шепіт вітру, й коник у траві.
Немов сам Бог торкає срібні струни,
Що променями ллються, як живі.

Ця музика у просторі і часі,
У нотах закодована звучить.
Мов композитор в різній іпостасі,
В гармонії тримає цілий світ.

Той голос неба і творяще Слово,
Як імпульс, друге дихання на біг.
І вже лечу, а не біжу, я знову,
Пишу свою мелодію доріг.

* * * *

Зелені дні гіркого полину,
Любистку запашного і аїру,
Беру з собою літо і весну,
Кручу земний свій глобус, як умію.

Трижильний дух рятує від недуг,
Любов, надія й віра – мій трилисник.
Тягну по силі свій трипільський плуг, –
В тривимірному світі кожен грішник.

А триєдиний Бог в мені один,
Хребту не дасть зігнутися улесло.
Він плоть і кров, і часу перевесло,

Ковток живильний чистої води.
Він у мені воістину воскреслий,
І тридцять три в душі мені завжди.

* * * *

У прим`ятій траві ми хмеліли від м`яти,
В жовтім цвіті кульбаб гомоніли джмелі.
Надвечір`я… В мені ж починало світати,
Як колись, на початку часів і століть.

Я молився про себе і дякував Богу
За Адама і Єву, за божеський суд.
Що не стала земля їм пекельним острогом,
Що лишили нам гени гріха і спокут.

На життєвій стерні варто ноги сколоти,
Зате рай віднайти на галявині цій.
Хоч літа відліта ген за ті горизонти,
Ми достойні нащадки своїх праотців.

* * * *

Страх самоти єднає у гурти,
У натовпи збирає однодумців,
Задурених плебеїв суєти,
Готових вмерти за вітчизну буцім.

А натовпи, як оси без гнізда,
Жахи наводять, випускають жала.
І піднімає дух ота хода
По лезу гайдамацького кинджала.

Куди дійдуть – не знає чесний люд,
В страху великі очі, всевидющі, –
Щоразу прозрівають, чинять суд,
І розпинають свій свого чимдужче.

Гуде, неначе вулик, хресний шлях,
А хтось тихцем збирає мед цілющий,
І бачить вже себе у королях,
Месією усіх живих і сущих.

Та фобії живуть, як і жили,
Вгризаються у кровеносні жили.
Страх самоти страхається молитв,
Тому й заводить в натовпах пружини.

* * * *

Весна завжди в очікуванні літа,
Де кожна насінина – на розрив.
Де вибухають ночі білим квітом,
І все святе, про що б не говорив.

Та ось приходить довгожданне літо –
Пора напівоголених ночей,
І в темні душі заглядає світло,
І небо вже не гріє, а пече.

А то, бува, негодою занудить,
Калюжі зарябіють битим склом, –
І знов попросять сонця дивні люди,
Забудуть, як воно їм допекло.

І так щораз по колу водять ревно
Благі мотиви, марення, думки.
Вгодити всім і кожному окремо –
Сізіфів труд і Богу не з руки.

Не хочте злив? Тоді гайда за хмари!
Веселки не буває без дощів.
Природа зодягає пеньюари,
Залежно від погоди на душі.

* * * *

Mykhailo-1

На вхід і вихід вирито тунелі
Попід містами – навпрошки, навскіс. 
Аортою наскрізь проймають скелі,
Судинами в землі переплелись.

Течуть по них різноманітні долі,
Щасливі й нещасливі, – як які.
І кожен у вагоні, мов гондолі,
Лиш пасажир житейської ріки.

Промиготять перони, наче віхи,
Ані за ким не побіжать услід.
Коли одним уже пора на вихід,
То інші ще штовхаються на вхід.

 * * * *

Чи в той вагон заскочили, чи ні,
Не нам судити й поминати всує.
Промиготять пейзажі у вікні,
Минуле у валізи запресуєм.

Воно від нас нікуди ні на крок,
Ні на півкроку – назирці ітиме,
Неначе тінь невдач і перемог,
Де все горіло, хоч і не без диму.

Одних вогонь в хуртечі зігрівав,
Світив для інших – і без епатажу.
На друзки очі заздрісникам рвав,
Тож норовили заварити кашу.

На станціях своїх вони зійшли,
Когось ще ждуть перони напівсонні.
І гіркне час із часом, як полин,
І спогади солодшають солоні.

 

В?е ?татьи рубрики "Талант - не в землю!"