СВІЧКА ПАМ’ЯТІ

Бабуся Ніна зовсім старенька: влітку їй виповнилось дев’яносто. Болячок назбирала більше ніж треба: підсліпувата, глухувата, ноги слухаються погано й на негоду «крутить» все тіло. Попоскрипить зранку, доки розходиться. Єдине, що в бабусі справне, – це пам'ять...

Ввечері, коли вгамовуються домашні клопоти, бабуся підходить до вікна. Фіранки не закриває, навпомацки знаходить сірники й світить свічечку, приготовлену зарані. Спираючись на лутку, довго вдивляється в надвірну сутінь, думає про щось своє. Вертається до ліжка, молиться за всіх своїх дітей, онуків-правнуків, родичів-сусідів - аби Бог боронив од усякого лиха. Потому лаштується спати – вовтузиться, закушкує хворі ноги у вовняну хустку, довго ворочається, та сон не йде, натомість згадується минуле. Голодовка... голодомор… Скільки людей вони забрали в безвість, скільки життів! Про те сказано багато, і ще більш написано, та серце болить і болить задавненим вікопомним болем. Свічечка тихо горіла, бликав жовтий язичок полум’я, і спогади обступили бабусю, стали кружка, взяли за душу щемливими пальцями – постукала пам’ять…

Кажуть: в пам’ять малої дитини найбільше врізається те, що її налякало, Ніна ж ті події не просто запам’ятала – вони стали переляком її життя: руйнація церкви, колективізація і голодовка… В її село вони прийшли одночасно – й випалили дощенту душі, розорили сім’ї, важкою каменюкою лягли на всенький народ. Найсильніше дитяче враження: скидання церковного дзвона...
Сказати, що церква в їхньому селі була гарна – нічого не сказати, для малої дівчинки то була дивовижа: висока, біла, з ясними вікнами-вітражами, із золотим хрестом на блискучій бані, що діставав до неба. Поряд височіла дзвіниця в дерев’яній мережці, а на ній - дзвін… Ніні він здавався живою істотою - дзвін мав голос! Він вителенькував різноголосо, коли щось в селі траплялося: тривожно згукував людей в пожежу й тужливо плакав, коли хтось помирав. А до вінчання чи на велике свято – співав...
Того холодного ранку дзвін тривожно гудів, кличучи на допомогу – слабоумний Тишко заперся в дзвіниці й безугавно калатав, аж доки активісти силою не зігнали Тишка, виштовхавши за ворота. Дзвін обснували мотуззям, намагались зірвати, та він не здавався й гудів, протестуючи проти насилля. Дядьки не один раз впріли, поки його стягли, і коли дзвін упав – аж застогнав. Баби хрестились, молодиці плакали, Ніна ж, злякано зіщулившись, ховала в материну спідницю лице. Комсомольці з усіх сил гамселили дзвона, виміщаючи на ньому злобу, комнезамівці кричали щось схвальне, а дзвін хрипів під ударами. Ніні здавалось, що то хрипить конаюча людина...

Того ж дня мати сказала батькові:
- Ну от, не стало в нас дзвона, немає церкви - щитай, що й села вже нема! Робитиме з нами власть, що схоче, а люди мовчатимуть…
І справді, велике село заніміло, ніби втратило язика. Хитріші дядьки здогадувались, до чого йдеться - не суперечили владі, а правдолюбцям добре наскубли чуба. Заможніших охрестили куркулями, бідніших – підкуркульниками, одноосібним теж зламали хребта: майно конфіскували, з осель виселили.
Ніниного батька теж засудили. Семен Пух був одноосібник, не хотів йти в «калхоз» ще й, як хтось написав на нього, «каламутив людей». Його сусіда Павло - з активістів, де б не стрів, завжди лякав:
Отак тебе скрутимо в баранячий ріг та й швиргонемо в загін, як паршиву вівцю!..
- Хіба ж я паршива вівця? – вдавано дивувався Семен. – Їм свій хліб, ні в кого не забираю! Податки справно здаю – державі користь…

Нова влада визначала «паршивість» іншою міркою, тих, котрі уникали всенародного «ощасливлення» – безжально карала.
Якось Семен отримав листа від полтавського родича. Нічого такого - скупі новини, поклони сільській рідні. Тамтого родича заарештували, а тоді забрали й Семена - припаяли п’ять літ за контрреволюційну діяльність… Майно Пухів конфіскували згідно з сатанинським законом: «Було ваше – стало наше!..» Матір нічого не встигла сховати – одне, що не чекала, а друге – грудень того року був сухий, безсніжний - ні бур’янинки, ні бурточки, аби щось приткнути! Недільного ранку – Марія ще й печі не витопила - біля двору заржала коняка; глянула вона у вікно, а людей повен двір нашевкалося - хазяйнують, як в себе дома, вивели зі стайні коня, корівку, повипускали птицю, свиней…. Тільки й встигла заштовхнути в піч горщик та затулити заслінкою; накинула хустку, побігла до непроханих гостей... Добро, що наживалось тяжкою працею й довгими роками, розтягли до обіду, були охочі забрати й дрова. Сусід через дорогу купив клуню на розбір, другий – добротний сарайчик… Розібрали за безцінь носилки, ночви, віжки, відра, чавуни…
Ніна була одна-однісінька в батька-матері, того й вижила. Після конфіскації дуже було важко – з двору винесли все до цурки, та з часом обжились сяким-таким хатнім начинням. Весною мати посадила городець, підсипала квочку, розвела кролів. А під зиму почалась голодовка, і з’їлося все, що було в запасі. Від недоїду почали вмирати односельці. На сусідській вулиці жила Ялосовета Ляшенко – із розкуркулених, так та зосталась зовсім одна, як палець: тієї зими вона схоронила шістьох дітей. З Ляшенковою Олькою Ніна дружила, часто ходила до неї гратись. Коли померло їхнє найменше дитя, тітка Ялосовета викопала на сільському кладовищі яму й возиком одвозила туди дітей – одне, друге, третє... Останньою сховала Ольку, Нінину подружку. Вернулась додому вся чорна, аж кам’яна, лягла на лаві й схрестила на грудях руки – приготовилась умирать. Три дні не виходила з хати, а четвертого виповзла, тримаючись за стіни руками. Казала, що бачила янгола - він велів жити… Того ж літа на їхньому крайку організовували патронат й тітка Ялосовета попросилась на роботу – стала варить їсти сиротам. Так вона й жила серед чужих дітей, замінивши їм матір, у свою хату не ходила…

Ще Ніні запам’яталась історія діда Вибойщика, що жив поряд. Колись він мав непоганий промисел – вибивав на полотні малюнок, за що й був прозваний «вибойщиком». Вибойщик помирав тричі. Першого разу так охляв, що вже не ворушивсь, і сини подумали, що він помер. Повезли на кладовище, а дорогою батько візьми й відкрий очі - став просити борщу. Ті розвернулись і назад. На другий день дивляться - таки помер батько. Знов на возика - везуть хоронить. На кладовищі дід відкриває очі й просить хліба. Знову вернулись… Старий Вибойщик таки помер через кілька день, і його поховали… А до весни вимерла вся Вибойщикова сім’я, лиш найстарший син вижив - виїхав на Донбас. Ні сліду не зосталось від великої працьовитої родини – ні хати, ні могил. Тільки рядочок старих яблунь, насаджених дідом в молодості, ще й донині ростуть на їхній спільній межі...

Село, в якому виросла Ніна, знаходилось далеченько від райцентру, тоді люди казали: «уєзд». Може, віддаленість від району, а може, те, що односельці були гнучкіші - хто знає - та голод більш-менш пережили. Більші ж і багатші села, котрі були ближчі до міст, спіткала страшніша доля - там смерть всіх косою косила, он як в селі Хухрі, що неподалік. Хухра – то велелюдне село над Ворсклою, люди тамошні хазяйновиті, заможні, та майже всі померли в голодовку – більше тисячі душ. Весною, коли починалась сівба, не було кому їхати в поле, пусткою стояли двори - ні тобі душечки, ні худобинки, ні собачки… Здавалось, що й птахи не літали. Власті той факт замовчували, та хіба шило в мішку сховаєш? Слухи, страшніші один від одного, котились навколишніми селами, про Хухру говорилось пошепки, вголос – боялись. Ще багато років потому, минаючи Хухру, чоловіки йшли, здійнявши шапки, жінки ж плакали та хрестились...

Ніна пам’ятає, як пізньої осені тридцять другого селом потяглися старці з жовтими, як стара марля, обличчями. Зіщулені обірванці «христарадничали», не знаходячи пристанища, - нова влада їх розорила, позгонила з обжитих місць; діти з розкуркулених родин осиротіли, малолітніх було забрано в патронат. В темні осінні ночі під причілковим вікном тоскно завивав вітер, а Ніні здавалось, що то жалібно плаче сирітка - проситься, аби її впустили. Вона припадала очима до вмурованого в пічну стіну віконця, вдивлялася в глупу ніч, але нічого, крім дерев, не бачила. Підхоплювалась вдосвіта, спішила до матері, що розтопляла піч, й розказувала, що вночі під вікном хтось плакав. Ніна знала, що харчів у них мало, і все одно просила, аби матір сирітку впустила. Мати згоджувалась, виходила з хати, та в дворі було порожньо, й вона верталась назад. Приступала до печі, ховаючи в полум’я очі - по щоках текли сльози і лиш гаряче пічне повітря, бухкаючи в лице, висушувало їх…

Голодної зими Ніна ходила до другого класу й мала невеличкий прихарч: при школі організували столову. Директор добився, аби харчувались й «куркульські» діти, тож Ніна ходила на ті обіди - їй діставалась тарілка пісного кулешу й шматочок хліба. Свій хліб в школі вона не з’їдала - несла матері. Хтось з старших хлопців підгледів - її наздоганяли дорогою, дражнили «куркуленям», а хліб забирали. Ніна спочатку плакала, а тоді придумала: стала ховати хліб в косу. Запнеться тугенько хустинкою, зав’яже двічі й біжка додому! Та все ж наприкінці зими голод підступив й до їхньої хати... Мати все рідше пекла хліб з перетертої в жорнах кукурудзи, частіше запарювала висівки, варила пустішу юшку... Про борошно й олію навіть забули, які в них смак. Ніна ще якось трималась: то в школі мисочка супу, то дядина дорогою загукає – чимсь підгодує, мати ж була горда - так про неї казало село – нікому не кланялась й мовчки терпіла недоїд, та ранньої весни в неї почали пухнути ноги.

Якось вечором Марія верталася додому від сусідки - йшла садком повз старий горіх. На рівному місці спіткнулась і впала. Спершу подумала, що зовсім охляла, а коли, підводячись, обмацала землю, зрозуміла: перечепилась об камінь. Раптовий здогад блискавкою пронизав Марію: це ж тут Семен сховав мед! Як це вона забула? Ще до колективізації Семен тримав пасіку і одного літа закопав під горіхом макітру меду - «на чорний день». Сховок Марії показав, строго - насторого наказуючи: без потреби не брать. За горем та бідами, що на неї посипались, Марія про той мед і думати забула, і лише впавши, згадала. Це був саме той «чорний день», на який припасався мед – чорнішого не придумаєш... Другого дня, до світання, мати з дочкою макітру одкопали. Чувал геть зотлів, а посудина була ціла - цілісінька, повна меду... То було більше, ніж скарб! Мед засахарився й затвердів, його можна було хіба ножем різати . Щоранку Марія виколупувала дві грудки: більша – для Ніни, менша – собі. Вона їла мед, запиваючи водою, Ніна ж лизькала, як котеня, зажмуривши очі від задоволення. Грудочка жовтого, як сонце, меду була не просто солодкою розкішшю – то був порятунок від смерті. Солодшого за той мед Ніна в житті більш нічого не їла - вона й донині пам’ятає той смак. А потім прийшло тепло і стало легше: із землі полізли кропива й лопуцьки, на деревах викинулось листя, білою кашкою зацвіла акація – все годилося в їжу. Тоді ж таки мати попросилась в артіль - стала на роботу в ланці.

В ті роки Марія була ще молодою жінкою – їй було тридцять п’ять, та від свого й чужого горя вся почорніла, зістарілась... До кінця життя вона носила лише чорні хустки – яскраві не признавала. Після війни, коли в магазинах з’явився крам, Ніна купила матері гарну квітчасту хустку. Помилувавшись красою, мати похвалила дочку й сховала дарунок в скриню, але жодного разу так і не вдягла.

Якось в празник, збираючись на гостину, Ніна спитала матір:
- Чого ж бо ви, мамо, не зодягнете оту яскраву, в квітках?
Мати, запинаючись темною хусткою, відповіла:
- Е-е-е, дочко, ні за чим мені яскравіти... Квітчасті хай інші носять, моя ж доля чорна, як оця...
Пізніше Ніна зрозуміла: матір все життя носила траур. Не лише за своєю долею - за всім своїм народом, - стріляному, катованому, німому... Зневіреному, мореному голодом, скривдженому і зневаженому…
На підвіконні догорала свічечка. На небі миготіли зорі, заглядаючи в хату і в душу бабусі світлими пресвятими очима. В дворі кукурікнув півень, за ним обізвався другий, третій – той півнячий перегук теплою хвилею поплив над сонним селом. Десь далеко-далеко блиснула денниця, ніч почала слабнути й відступать. На сході зачинався новий день!

 Тетяна Старосвітська (м. Жовті Води)

В?е ?татьи рубрики "Точка кипения"