НАЙМЕНШИЙ БРАТ

"А тепер у Христі Ісусі ви, що були колись далеко, стали близькі Кров’ю Христовою".
(Еф. 2:13)

Ніхто вже не пам'ятав того дня, коли Василь з'явився у них вперше. Безперечним було одне: тієї неділлі він прийшов з групою віруючих з Більська. Невисокий худенький хлопчина, світловолосий та синьоокий, з приязною посмішкою на засмаглім лиці, він відразу викликав до себе симпатію. Одягнений був скромно, як більшість людей повоєнного часу; піджак «з чужого плеча» свідчив про бідність та сирітство, а стара чиста сорочка - про охайність власника. Гість непримітно сидів на зібранні та слухав проповідь, звіряючись з текстом Біблії; в хоровому співі помітно виділявся його красивий голос. «Наймолодший брат», - так назвав себе при знайомстві. «Брат Василько», - зверталися до нього однолітки, а старші називали просто: «Василь, Вася». Немолоді сестри, що годилися йому в матері, називали підкреслено-шанобливо: «Василь Андрійович»...

Незважаючи на юний вік, Василь добре знав Біблію і в спірних питаннях висловлювався твердо й переконливо. Він навчив молодь вишукувати в текстах каверзні місця й задавати питання, що спонукали глибше вивчати Писання: «Хто народився, не помер і не живе? А хто не народився, не помер і живе?» Або:« Хто перший постраждав за Ісуса Христа?» І ще:« Коли в Біблії вперше згадується про святкування дня народження? Кого двічі обманули за власний обман?» Спілкування з молодшим братом Василем було цікавим і повчальним, тож маленька церковна громада, до якої належала Ніна, завжди раділа його появі.
Ніна була старша на п'ять років, проте різниці не відчувала. Здавалося, що вона знає Василя змалку, виросла з ним, і він їй не лише одновірець, а єдинокровний брат, якого ніколи не мала, як, до речі, й іншої рідні. Під час знайомства вони обмінялися адресами, і Ніна майже відразу написала йому листа, а незабаром отримала відповідь. Зав'язалося листування, що не тільки зріднило, а й згуртувало молодих людей на довгі роки. Звичайний лист, написаний чорнилом чи хімічним олівцем, може багато розповісти про людину, показати її душу, відобразити мрії… І - підтримати в тяжку хвилину, вберегти від падінь. Яку величезну силу мають листи!.. Навіть через шістдесят літ вони промовляють, наче живі, бо не просто зберігають - випромінюють тепло людського серця...

10.10. 1948р. Дорогій сестричці Ніні від найменшого брата Василя. Вітаю вас, дорога сестричко! Серце моє сповнене любов'ю неземною і бажає великих, вельми великих успіхів у духовному житті перед лицем Бога і в праці для слави Його! Я так вдячний вам за листа, адже отримав його вперше. Досі я не писав листів, і сам їх не отримував. Знаю, що якби нам довелося стрітися знову, то ви б запитали про моє життя, тож я вирішив сам про нього написати. Хорошого, правда, я нічого не скажу, крім того, що знайшов мене Бог...

Лист було великий, на кілька сторінок. Ніну вразили обставини Василевого життя; було дуже шкода юнака і його передчасно загиблих батьків. Про себе розповідав легко й невимушено, ніби сповідався перед близькою людиною. Ніна знала: про наболіле говорять з тими, кому довіряють, тож цінувала відвертість.
Василь був сиротою, батьків своїх не пам'ятав. Від тітки дізнався, що батько мав землю, худобу, добре господарював. Радянська влада перетворила ні в чім не винного хлібороба-одноосібника на куркуля-кровопийцю. Під час колективізації всеньке майно розтягли, а що лишилося - розібрали, перевезли на колгоспний двір; місцеві активісти батогами погнали розкуркулених на Котельву, і відтоді про них ніхто не чув. Вася був пізньою, єдиною дитиною, йому не виповнилось ще й двох рочків ...

Нещасна моя мати!.. Страшно навіть уявити, як мучилась вона за долю довгоочікуваного сина, народженого для страждань... Я часто гнівався на Бога: «За що?! Хіба мої батьки злодії? Пограбували когось?! Убили?! Чому світ повний несправедливості?..» Моїм питанням не було кінця-краю, і лиш дізнавшись, як люди розп'яли невинного Христа Ісуса, я примирився зі своєю долею. Ніно, ви розумієте мене?! Я залишився тоді з бабусею Мотрею, їй зобов'язаний своїм життям. В голодомор вона прилаштувала мене в патронат. Я вижив, а вона померла голодною смертю...

У заможному селі Хухря, біля Охтирки, жила Василева тітка - батькова сестра Ярина. В страшному 33-му році вона втратила всю сім’ю: чоловіка, дітей, свекруху зі свекром; вимерли всі родичі, сусіди… Двори обезлюдніли, в небагатьох хатах хтось вцілів - від села майже нічого не зосталося. Опухла і ледь жива, Ярина добралась до Більська, зайняла порожню хату родичів. Як вижила тоді - знав лише Бог. Хлопчина перебував у патронаті, який облаштувався в флігелі панської економії; таких сиріт, як він, було з півсотні. Тільки налагодилось життя, тітка забрала його до себе. То були кращі роки Василькового життя! Ярина дбала про нього, віддавала невитрачене тепло материнського серця, була його порадником та другом. Хлопець дуже її любив, позаочі називав матір'ю... Вдвох переживали військову окупацію, ховалися від обшуків, пересиджували в льосі бомбардування…

Чи знаєте, Ніно, що найбільше пам'ятаю я з тих жахливих часів? Ніколи не вгадаєте!.. - історії про Даниїла, що розказувала Ярина. За непослух юнака вкинули в розжарену піч, та він зостався живий... Ще пізніше - у рів з левами, але Бог чудесно врятував його від смерті. Ніколи не забуду: довкруг ревіли снаряди, тремтіла земля, і страшно було так, що, здавалось, небо ось-ось упаде нам на голови... Отоді я й повірив в існування Бога!..

Після війни жилось дуже сутужно. Постійне недоїдання позначилось на здоров'ї хлопця, він часто хворів. Якось Ярина, працюючи на току, нишком насипала в кишеню жменю зерна. Чи доніс хто, чи випадково викрили, та відбувся суд. Вкрадені зерна пшениці влада оцінила в п'ять років… Ярину відправили в Саліхард, на рибний завод. А Василь знову лишився один, тоді було йому 15 літ…

Я жив тоді сам в батьківській хаті. Бувало, що життєві клопоти навалювались на мене всі разом, доводили до відчаю. Я падав ниць і плакав з усієї сили, нарікаючи на сирітську долю перед Небесним Батьком... І знаєте, Ніно, я відчував Його невидиму руку, бо життя моє змінювалось. Ніби випадково, хтось заходив, допомагав, підтримував словом... Частіше заходила тітка Домаха, давня Яринина подруга. Вона жила на іншому кутку села, але мене не лишала, втішала в біді, помагала харчами. Вона була віруюча, тож якось я пішов з нею на християнське зібрання. Мені було шістнадцять літ... Тоді я дивувався, як легко віруючі люди спілкуються між собою, як радісно зустріли мене. Ніно, тоді вперше я побачив, що не самотній сирота, а Божа дитина, про яку печеться Христос. Відчувши себе потрібним, як в хорошій сім'ї, я отримав друзів, братів та сестер. Життя сповнилось смислом, стало цікавим. Я зрозумів сенс своїх страждань і побачив дорогу, якою повинен іти…

Тоді до рук юнака вперше потрапила Біблія, що докорінно змінила сирітське життя. Довгі зимові вечори пролітали тепер непомітно, він крок за кроком пізнавав історію Божого народу. Старий Завіт полонив чудесами та силою, і Василь полюбив Біблію на все життя. А в 1947 році прийняв водне хрещення... Про ту вирішальну подію він написав у наступному листі…

20.06.1949р. Сьогодні великий день - Свята Трійця! Для мене він особливо пам'ятний та незабутній. Два роки тому в цей день я пообіцяв служити Господу чистою совістю та безбоязно, в усі дні мого життя... Ми хрестились на Ворсклі; вся природа, одягнена в яскраві барви зелені та квітів, пахла і раділа. Нас було п'ятнадцять чоловік і, вийшовши з води, ми довго співали гімни та псалми. А в прибережних вербових заростях співали солов'ї, і ця чудова підтримка малих пташок здавалася такою незвичайною, що важко передати. Озираючись назад, бачу, скільки сталося за цей час пізнати радощів та скорботи. Звичайно, радощів було більше, адже і в скорбну мить охоплює радість, і я дивуюся, як Бог дивно позбавляє нас ворогів, відчуває нашу віру. У важкі дні Він відкрився мені в святій любові, в яку я увірував, і вона мене скрізь супроводжує, зігріваючи сирітську душу...

Закінчивши семирічку в рідному селі, молодший брат вступив до Полтавського ФЗУ – він будь-що прагнув освоїти хоч якесь ремесло, аби працювати й утримувати себе. Тепер до Ніни приходили листи з Полтави-Київської, в них Василь розповідав про духовне життя та стан справ Полтавської баптистської церкви.

29. 08.1949р. Було дуже важко - все чуже. Я не мав іще близьких людей, з якими міг розділяти думки. Тепер все інакше. Живу в самотньої віруючої сестри, вона в усім намагається замінити мені матір. Навчання не дуже цікаве, але вже тим хороше, що дає можливість почитати, пограти на музичному інструменті, відвідати наші зібрання. Складного нічого немає, та ФЗУ для мене другорядне, а головне - це школа Христова. Всі тутешні брати й сестри, особливо молоді, прийняли мене з радістю, тож я ходжу в хор славити Бога. В нашому хорі є гітара, мандоліна і скрипка. Вивчаємо ноти по середах, а в п'ятницю співка. Я вчуся грати на скрипці. Славимо Господа звуками струн! Зібрання наші проводяться у вівторок, четвер, суботу та неділю, так що серце моє знаходить дуже велику радість і задоволення від спілкування... Тут дуже хороші проповідники, сильні й досвідчені, та я трохи сумую за тихими бесідами, що проводились до глибокої ночі в нашій маленькій церкві. Ніколи не забуду останнього недільного вечора напередодні мого від'їзду до Полтави. Я почув тоді від старшого брата Івана багато гіркої правди про стан справ у християнських церквах. Тепер бачу проблеми духовності на власні очі. Іноді, спостерігаючи за життям деяких братів-християн, хочеться запитати їх словами Євангелія: «Отже, дивися: Світло, котре в тобі, - чи не є пітьма?» (Луки 11:35). Пам'ятаєш, Ніно, як сказав апостол Павло одному проповіднику: «Навіщо ти їм Бога проповідуєш, коли сам не виконуєш Його волю?» Згадай гіркий випадок з нашим братом І.К., що, увірувавши, ходив по селах проповідувати, а повертаючись додому, бив жінку...
14. 10.1949р. Ніночко, притримуйся здравої науки, від якої вже і в нас багато відхиляються, шукають, не знаючи самі чого. Положення в церквах зараз неважне, і причина не скорінюється... Я веду чимале листування з багатьма братами та сестрами по вірі, серед моїх кореспондентів багато таких, що блукають і спотикаються. Потрібно багато працювати, щоб зміцнювати їх віру, не дати відпасти. Слава Богу, Він дає мені силу й здібності пояснювати. За все Господу хвала! Тільки Він зміцнює мене, і я не падаю духом, а радію в печалі. Звичайно, моє серце дуже шкодує про ті обставини, в яких знаходяться і віруючі, й невіруючі. Але Христос сказав: «Згадуйте дружину Лота і не озирайтесь назад, а рятуйтесь на гору...»; і я намагаюся не озиратися, пам'ятаючи, що «терниста дорога» - це остання дорога Христа, страждання – це школа, в якій віруючі вдосконалюються. Нещодавно я закінчив вивчення історії Церкви, і багато що зрозумів. Ніночко, ти поглянь на християн та їх духовний стан часів Костянтина Великого, котрий дав повну свободу. То був час «торжества християн» і, разом з цим, імператорське благовоління не принесло церкві добра – з того часу вона забагатіла. Під час гонінь церква трималася в святості й чистоті. «Кого гоніння Діоклетіана не дістали, того дістала благодушність Костянтина...» Ти поглянь на церкву мого рідного села: коли віруючі отримали благодатну можливість спілкуватися, слухати Слово і проводити зібрання, дійшло до такого пересичення, що стали спати на богослужінні!.. От Господь і закрив це спілкування. Тоді воно не цінувалось, а нині, коли його нема, стало для кожного дорогим, і віруючі йдуть за 5-7км, щоб побувати в зібранні й спілкуванні. Як влучно сказано:

Чим ніч темніша, тим більше зірок,
Чим глибша скорбота, тим ближче Господь!

Я часто думаю: краще нехай проти мене повстане всенький світ, нехай він гонить і переслідує мене, ніж я загрузну в безпечності, ситості та байдужості...

Одного разу Василь повідомив, що його викликали до військкомату на медичну комісію - готувався весняний призив до армії, під який потрапляли юнаки 1930-го року народження. Василь здогадувався, скільки випробувань випаде йому, адже прийняття військової присяги є порушенням біблійної заповіді, та й ставлення до зброї в баптистській церкві строго визначене. Він знав, що влада переслідує віруючих, тож готувався до труднощів...

30. 03. 1950 р. Вже був у Синедріоні... Напевно, скоро я залишу Полтаву. Як сказано в Іоанна 21:18: «Мене підв'яже інший, і поведе, куди я не хочу...» Та я в усьому довіряюсь Господу і Його заступництву. Ніно, тобі теж треба сила, ти маєш готуватися до сурових випробувань. Християнину взагалі треба бути бадьорим, аби не впасти в спокусу. Ось як говорить у нас один брат: «Справжнє неспання є таким, що в будь-який час християнин повинен залишити все і предстати перед Отцем Небесним…».

В квітні 1950 року Василь отримав повістку. Востаннє побував на богослужінні, відвідав рідне село, побачив дорогих серцю людей... У житті молодшого брата відбулась переміна: його призвали на службу в армію. Служив у Горькому, про своє життя-буття писав скупо та ніколи не скаржився... Раптом листи перестали приходити, і Ніна стривожилась. Лише через два місяці вона отримала скупу звістку, що все прояснила...

27.11. 1950 р. Деякий час не міг писати нікому, т.я. не мав ні паперу, ні олівця... Чому так? Ти вже сама здогадайся... Природа тут інша, не така, як у нас, кругом ліс та ліс... Ніночко, настали важкі часи, та в моєму духовному житті змін немає! Я працюю теслею… Кожен день йдуть дощі, тут дуже холодно і мокро, що й ботинки ніколи не висихають. Але все перемагається силою Того, Хто полюбив нас... Тут чутно, що фараон притісняє Ізраїль ще сильніше»! А я радію, хоч навколо чужбина й озлоблений світ, повний всяких гріхів, адже я ходжу вдень, а «хто ходить вдень, не спіткнеться вночі...» Мене підтримують слова: «Не бійся, будь в дорозі, ти не один підеш!..» Життя моє протікає в прогресивному напрямку. Я можу трохи писати, та не все описувати. Як і раніше, буду говорити за змістом С.П., адже для Слова нема кайданів. На новім місці зустрів я віруючих. З деякими доводиться розмовляти ледь не в спірному вигляді, але таких я уникаю, дотримуючись правильного шляху. Апостол Павло вчить: «Дотримуйтесь здорового вчення і беріть приклад з тих, хто вірою й довготерпінням успадкував обіцяне...» Одновірців моїх тут дуже мало...

На листі значилась адреса: Горьківська з/д, ст. Сухобезводна. Василь нічого не писав про відмову складати присягу, не згадував про трибунал, що визначив йому найвищу міру покарання... Той вирок було замінено на десять років таборів суворого режиму, згідно 58-ї статті. З листів крапля за краплею просочувалася інформація, що відтворювала всю картину його тяжкого становища.

20.12.1950р. Найбільше страждаю не від холоду, а духовного голоду... Тут не знайдеш місця, щоб стати на коліна й помолитись... Нема можливості читати С.Б. - забрали перед судом. Пам'ятаєш мудрий вислів: «Погані норови псують добрі звичаї?» Бачу це на кожному кроці. За мною стежать... Потрапив в таку організацію, де не скорочують строків, тут більше обмежень, ніж повинно буть. Віра моя яка не слабка, а при зміцненні від Господа не погасне; вона не зламалась під дулом пістолета і голодом, якого завдавали ті, що вимагали відмови від переконання... Ніночко, якщо зможеш надіслати Biblie, то краще посилкою, бо посилки відкривають при нас, не як рекомендовані листи. Я подружився з завскладом, він хороша людина і багатьом допомагає. Називаю його «добрий самарянин»...

Ніна знала, що засудженим за 58-й статтею дозволялось два листи в місяць: один першої половини, інший - другої. Василь дуже страждав через обмеження в листах, і зумів налагодити листування майже з тридцятьма кореспондентами. Ішов на різні хитрощі: змінював почерк, підписувавсь чужим іменем. Бувало, його листи приходили нелегально, бо на трикутнику стояв інший штемпель. Але вони завжди мали величезну духовну вагу, були сповнені роздумів над важливими місця Біблії і пояснень складних питань. Василь багато розповідав про людей, з якими відбував заслання. Ніна дивувалась життєвій мудрості та спостережливості свого молодшого брата. За всі роки листування вона не отримала від нього жодного легкого листа...

06.01.1951р. Живу добре, хлібом духовним багатий! Нино, я переживаю велику радість та насолоду від Слова! Брат І.П. прислав до Нового року маленьке Єв-е - найбільший і несподіваний для мене подарунок! Дуже дивно, що книга прийшла рекомендованим листом, адже такі листи не доходять. Бачу в цьому провидіння Г-да, і в цьому Він зі мною! Тепер можу досліджувати Писання, чого дуже прагнуло моє серце. Веду духовну боротьбу з самим собою. Після тяжкої роботи, прийшовши з морозу мінус 30-ть в тепле приміщення, так важко буває перебороти сонливість і втому… Але я завжди молюся, трохи відпочиваю і починаю духовний труд... Прошу, сестричко, молись за мене, щоб Господь зберігав цю книгу при мені, куди б мене не повели, і куди б я не потрапив.

20.02.1951р. Сьогодні отримав два листи, один з них - від тебе!.. Мої листи ретельно перевіряють і довго не віддають. Багато не дозволяють писати, але я примудряюся. Про своє життя напишу лише шість слів: «До цього місця допоміг мені Бог!» Багато працюю фізично і задовольняюсь хлібом, як одним, так і другим. Ти питаєш, в чому я маю потребу? Коли є хліба доволі, хіба можна казати, що погано живеться? А життєві потреби… від них ніколи не позбудешся. Якщо можеш - прийшли паперу, а більше нічого не треба. Як написано: «Досить з тебе і благодаті Моєї!» Поговорім краще про твій духовний стан. Я бачу, що твій дух занепадає через те, що тобі не дають вчитися. Хочу висловитись з цього приводу. Даремно кладеш ти, сестро, всі сили свої, щоб навчатися. Ти не зможеш працювати в жодній установі, адже ти віруюча. Час нині дуже злий, подібних нам хочуть знищити, видати «вовчий білет». На посаду бухгалтера в твоїй райспоживспілці швидше візьмуть якусь пусту комсомолку, а не віруючу, хоч і хорошого спеціаліста. Раджу вчитись більше в школі Христовій. Згадай свій улюблений вірш:

Как много звезд на небесах горят в торжественных лучах,
Но лучше всех их - красота Божественной любви Христа!..

В квітні 1951 року табірне життя молодшого брата змінилось: його направили на курси рахівників. Навчання тривало три місяці, за короткий період він освоїв спеціальність, яку бухгалтерські працівники проходили за рік. Василь знав, що після навчання їх перекинуть далі - на Північ, тож готувався до цього.

27.07.1951р. Лист від найменшого брата Васі. Мир і любов тобі, люба сестричко! Маю велику радість: мені прислали скрипку!.. Тепер в неділлю я йду у віддалене місце, ближче до лісу, де мені не заважають, стаю обличчям до сонця і граю божественні гімни. Скрипка співає, а я плачу, згадуючи рідні місця і всіх вас, до кого прив'язане моє серце... Курси вже закінчились, і ми скоро поїдемо, самі не знаєм куди. Трохи тривожно, адже попереду невідомість, але земля всюди Божа, і Батьківщина моя скрізь... Згадую наших праотців, небагатьом доводилось бувати в спілкуванні з одновірцями, але як прагнули вони нести Істину, який духовний подвиг здійснили!.. Що ж, люба сестро, ми тільки мандрівники та прибульці на цій землі... Нехай буде Бог з тобою, сестро, поки побачимось. Твій найменший брат. Міцпа!..

30.08.1951р. ...Тепер я на новому місці. Робота моя не фізична, а така, як була у Суси (2 кн. Ц., 20:25). Багато братів, про яких розказував раніше, залишилися в лісі, а там дуже тяжко. Тут перебуває кілька священиків, і хоч вони вчились у семінарії, але нічого життєво-духовного зрозуміти не можуть, бо плотські. Про побутові умови життя скажу коротко: живу добре! Вдовольняюся тим, що маю, і невимовно радий, що стрів тут таких, що йдуть зі мною в Ханаан до Г-да; вони передають Божому народу свій сердечний привіт!..
Перебуваючи в місцях позбавлення волі, потерпаючи від тісних життєвих обставин, молодший брат Василь допомагав Ніні: сприяв духовному росту, підтримував, розраджував, давав добрі поради. Слідуючи повчанням апостола Павла: «Носіть тягарі один одного», брав на себе їх важчу частину, був близьким другом і братом; фізично був дуже далеко, а духовно - завжди поряд...

11.12.1952р. Молодший брат Вася - сестрі Ніночці. Отримав твого листа, в якому ти нажалілась на обставини життя, і серце моє заговорило: «Хто дав би крила мені, як у голуба, я полетів би...» А вчора був лист від Марфуші. Нещасна наша сестричка!.. Вона нічого не писала про хворобу, але мені повідомили, що вона тяжко хворіє, і надії нема. Сама бачиш, порушено духовне спілкування, від цього й тілесні немочі... Я часто думаю про всіх вас і страждаю, що ви ніби й вільні, а не буваєте разом в спілкуванні, розсіяні по полю і без пастухів, хоча є добрий Пастир, який бачить все. Немов Пілігрим, я опинився на втішних горах і побачив внизу по долині велике стадо овець, що розбрелося по пагорбах та ущелинах. Одні пасуться біля свого Пастиря, інші пустують, треті бодаються між собою. А на схилі гори побачив кладовище, і стало мені дуже сумно... Бачу, що доми розорені, кругом кульгавість і немає від кого чекати належної підтримки. Як же мало живих ревностних душ, що прагнуть зігріти відсталих... «О, якби дали голові моїй воду, а очам сльози, я плакав би день і ніч!..» (Єремія). Людина, отримавши належне виховання від Бога через Слово, повинна завжди відгукуватись на потреби інших. Моє серце - це такий чутливий апарат, в якому отримують відображення зітхання, переживання, скорбота, радість і щастя тих, хто поруч зі мною. І мені невимовно шкода інших, обділених і знедолених, адже я й сам такий...

З місць позбавлення волі молодший брат Василь вийшов у травні 1953 року; незабаром він одружився й осів з родиною на станції Гоголеве, що біля Миргорода. Багато проповідував, ніс слово Істини в навколишні села, де не було євангельських церков, а на початку шістдесятих очолив помісну церкву. Певний час працював теслею на місцевому нафтовидобутку, та через віру роботу доводилось змінювати. Без нарікання й жалю ніс свій нелегкий хрест, а в кінці шістдесятих був засуджений повторно. І знову – судовий вирок, табори, розлука з близькими... По завершенню терміну молодший брат Василь Андрійович вийшов на волю і знову проповідував віру Христову...

Вихор життя розкидав друзів у різні боки, їх листування з часом обірвалось. Нелегкою була й доля самої Ніни. Вона писала в своєму щоденнику: «...бувають дні, коли життєва суєта й труднощі налягають з усіх боків, а дух впадає у відчай… Випробовується віра, я знаю. В такі хвилини найкраще допомагає Святе Письмо і спогади про «молодшого брата», твердість духу якого є прикладом для наслідування...»
Адже все в цьому світі пов'язане невидимою і міцною ниткою, ім'я якої - Божа Любов!

Тетяна Старосвітська

 

В?е ?татьи рубрики "Живые камни"